Голокост став однією з найжахливіших трагедій ХХ століття, залишивши глибокі рани в серцях мільйонів людей. У ті страшні роки нацистський терор нищив не лише людські життя, а й надію, світло й усе прекрасне, що символізує свободу. Проте навіть серед стін гетто залишалися крихти віри та прагнення до краси — як у метелику, що з’явився на коротку мить, щоб дарувати натхнення.
Вірш Павела Фрідмана «Метелик», написаний у гетто Терезін, став символом надії та пам’яті про тих, чиї мрії зупинилися в концтаборах. Павел не дожив до визволення, але його слова продовжують жити, нагадуючи нам про цінність свободи й життя.
Метелик
Я ніколи такого ще не бачив,
І більше ніколи не побачу.
Він був таким яскравим, світлим, жовтим,
Як сонечка застигла сльоза.
І до сонця піднімався вище, вище,
Легко злітав в неба блакить
Навіщо? Я знаю, що він хотів
надіслати всім нам прощальний поцілунок.
Уже сім тижнів я замкнений у цій клітці,
Я замкнений у гетто – немає шляху додому.
Але навіть тут я знайшов, ви повірте,
Те, що дає мені радість і спокій.
Мені кульбаба шле свої пушинки,
Каштана гілка гладить по щоці.
Але метелики тут більше не літають.
Немає більше в гетто метеликів тепер.
4 червня 1942 р., гетто Терезін
Павел Фрідман (1921–1944)
Comments